З одного боку серце гріють норми Конституції, які гарантують свободу пересування та вибір місця проживання, а з іншого боку постанови Кабміну й органів місцевого самоврядування, які їх обмежують.
Кому вірити і чи можна не виконувати рішення Кабміну, які виглядають вочевидь незаконними та неконституційними.
Для відповіді потрібні Конституція України, Закон «Про захист населення від інфекційних хвороб», Закон «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».
Почнемо з Конституції України. Стаття 33: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну».
Тобто Основний закон передбачає можливість обмеження наших прав законом.
Окремо звернемо увагу на ст. 64 КУ, у відповідності до якої конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Таким чином Конституція передбачає обмеження конституційних прав у випадках, передбачених Конституцією.
І вишенька на торті – ст. 19 Конституції, у відповідності до якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. А органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Перейдемо до Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб». У відповідності до ст. 29 карантин встановлюється та скасовується Кабінетом Міністрів України. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.
Рішення про встановлення карантину, а також про його скасування негайно доводиться до відома населення відповідної території через ЗМІ.
У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їхні виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов'язки, що покладаються на них. Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.
До скасування карантину його територію можуть залишити особи, які пред'явили довідку, що дає право на виїзд за межі території карантину.
Організація та контроль за дотриманням встановленого на території карантину правового режиму, своєчасним і повним проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів покладаються на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Додатково звернемо увагу на ст. 30 цього закону, якою визначені повноваження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в умовах карантину, серед яких:
- установлювати особливий режим в’їзду на територію карантину та виїзду з неї громадян і транспортних засобів, а в разі необхідності – проводити санітарний огляд речей, багажу, транспортних засобів та вантажів;
- запроваджувати жорсткіші за встановлені нормативно-правовими актами вимоги щодо якості, умов виробництва, виготовлення та реалізації продуктів харчування, режиму обробки та якості питної води;
- встановлювати особливий порядок проведення профілактичних і протиепідемічних, у тому числі дезінфекційних, та інших заходів;
- створювати на в'їздах і виїздах із території карантину контрольно-пропускні пункти, залучати в установленому порядку для роботи в цих пунктах військовослужбовців, працівників, матеріально-технічні та транспортні засоби підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, частин та підрозділів центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку.
Статтею 40 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» визначено повноваження головного державного санітарного лікаря України, який у разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану вносить центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. У поданні зазначаються: період і межі території встановлення карантину; перелік проведення необхідних профілактичних, протиепідемічних та інших заходів, які можуть бути проведені у зв’язку з введенням режиму надзвичайного стану і встановленням карантину, виконавці цих заходів; вичерпні тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб, додаткові обов’язки, що покладаються на них.
Виходячи із вищесказаного, обмеження прав громадян України без введення надзвичайного стану в умовах карантину суперечить ст. 64 Конституції, однак відповідає ст. 33 Конституції, і введення надзвичайного стану могло б легалізувати всі ці обмеження.
Я як людина підтримую такі заходи, а як юрист – бунтую.
